КАЗУС

КАЗУС


15 лютого -15 березня 2018 року





Меморіальний музей Сергія Прокоф’єва





Сергій Прокоф’єв написав детальну автобіографію, яка лягла в основу музейної експозиції у 1991 році. Однак в музеї зовсім не представлена його сімейна історія: Перша дружина Прокоф’єва - Ліна Кодіна була іспанською співачкою, вони побралися у 1923 році в баварському місті Етталь. Прожили в Москві близько 20 років, як Сергій Прокоф’єв пішов з сім’ї до іншої жінки. Почалася війна, Прокоф’єв поїхав в евакуацію і більше в сім’ю не повернувся. Після арешту Ліни в 1948 році вирішив розлучитися, але цього не знадобилося, в СРСР вважали, що шлюб укладений за межами СРСР не є дійсним.  Прокоф’єв одружився вдруге без розірвання першого шлюбу. Кодіну звинуватили у шпигунстві і засудили на 20 років ув’язнення. Звільнили її через 8 років, вже після смерті Сергія Прокоф’єва, вона повернулася в Москву і згодом змогла виїхати в Англію. З 1957 до 1958 року тривала судова тяганина за спадок композитора. Тепер цей випадок відомий в юриспруденції як “Казус Прокоф’єва”.





Експозиція меморіального музею С.С. Прокоф’єва формувалася ще в радянський час, і тому родинна історія композитора у ній не відображена, оскільки не відповідала ідеологічним засадам державного музею. Сьогодні в цьому музеї учасники(ці) ДЕ НЕ ДЕ розмірковують над феноменом витіснення незручної історії. Катерина Єрмолаєва своїми колажами немов повертає оповідь про приватне життя композитора в його в публічний життєпис. Колажі розміщені на вікнах за важкими порт’єрами, як щось інтимне, приховане, проте наявне. Художники розглядають  оригінальну експозицію музею, створену групою ленінградських архітекторів на чолі з Борисом Бейдером, як цілісний мистецький твір. Даніїл Галкін в роботі “Перевертень” зауважує, як певні втручання в існуючі музейну експозицію можуть бути деструктивними. Художник піднімає питання про цілісність музейного простору та експонатів. Де закінчується експозиція і починається інтер’єр? Музейна експозиція ― це не тільки сукупність та послідовність розташування певних об’єктів, а й колір стін, покриття підлоги та яскравість освітлення. І будь-яке, навіть мінімальне, втручання порушує її лінійність, і це може бути як розширення музейного наративу, так і навпаки ― його злам.





Трапляється, що до оновлень музеїв долучаються представники влади, відповідними розпорядженнями «згори», котрі обґрунтовані лише суб’єктивними естетичними смаками чиновників. У 2012 році під час підготовки Донеччини до проведення чемпіонату по футболу провели косметичний ремонт музею, а разом з тим і одного з експонатів - дерев’яний стілець із садиби Прокоф’євих оздобили візерунчастою тканиною. Даніїл Галкін показує, як у згубному прагненні до покращень діячі, наділені владою, нехтують цінністю оригінального, нівелюючи одну з базових функцій музею — збереження.





Разом з тим художники(ці) шукають способи розширення традиційного наративу меморіального музею за умови збереження цілісності оригінальної експозиції. Тимчасові включення відео робіт Дарини Вєштак та Олександра Єльцина на теми творів Прокоф’єва унаочнюють їх присутність в сучасному мистецтві. Станіслав Туріна вибудовує умовні зв’язки Сергія Прокоф’єва та українських художників різних епох, через предмети представлені в музейному просторі. А Катерина Лібкінд виходить за межі музею створивши інтерактивну вуличну аудіоінсталяцію, яка стане платформою для подальшого життєпису вже самого музею. Також за межами існуючої  експозиції - в підвальному приміщенні музею Даніїл Галкін продовжує тему прихованої історії.





Учасники та учасниці: Дана Брежнєва, Данило Галкін, Ольга Гончар, Саша Долгий, Наталка Дяченко, Катерина Єрмолаєва, Олександр Єльцин, Леонід Марущак, Євгенія Моляр, Катерина Лібкіндт, Станіслав Туріна


Leave a Comment